Після 24 лютого 2022 року в Україні значною мірою збільшилася кількість випадків ухилення, пов’язаних із дітьми. Які перспективи та проблеми можуть спричинити дії батьків, для яких ухилення від служби є важливішим, ніж збереження повноцінної сім’ї?
Як стало відомо, однією з підстав для отримання відстрочки від призову за мобілізацією є самостійне виховання дитини або кількох дітей до 18 років. Так, для подібної юридичної процедури батьки звертаються до суду з позовом про відібрання дитини, позбавлення матері батьківських прав та визначення місця проживання з нею.
Незважаючи на те, що по суті подібна ситуація є чистою формальністю для дорослих людей, діти сприймають цю ситуацію інакше. Для них розлучення батьків може стати значним стресом, який докорінно змінить їхній психічний стан, розвиток і плани на життя. У разі підлітків подібні, здавалося б, прості юридичні дії можуть виявитися потенційним приводом для катування себе і навіть спроби суїциду через нестабільність психіки. Дітям властиво звинувачувати себе в будь-яких сімейних проблемах, тому розлучення батьків для них — важкий тягар, який залишиться з ними на все життя.
Крім цього, тут спливають і проблеми взаємозв’язку між правоохоронними органами — зокрема, судами та органами опіки. Незважаючи на раптове зростання розгляду подібних справ у судах, органи опіки все ще не продовжують залучатися для повного розгляду проблеми.
Як приклад збільшення кількості пов’язаних із позбавленням батьківських прав справ можна розглянути ситуацію Білгород-Дністровського суду Одеської області. У цьому суді за 2021 рік було розглянуто всього 5 подібних справ, проте за 2022 і 2023 — понад тисячу.
Можна сказати, що залучати органи опіки в подібні випадки — обов’язок суду. Тільки так можна повною мірою розглянути дійсне ставлення батьків до дітей у сім’ях, повноцінно розглянути думку дитини в питанні розлучення та її бажання жити з одним із членів сім’ї. Крім того, у такий спосіб органи опіки також зможуть вплинути і на мобілізацію — з огляду на те, що більшість подібних справ — суцільна формальність, на підставі свідчень дитини можна було б зробити обґрунтований висновок про те, чи є в сім’ї справжні проблеми, чи це чергова спроба ухиляння від мобілізації.
Незважаючи на те, що українські суди прагнуть до рівня Європейського суду, по суті, належить зробити ще безліч кроків. Сучасна проблема поколінь, що раптово виникла на тлі відстрочки від призову, — явний тому приклад. Українським виконавчим органам доведеться зазнати безліч кваліфікаційних змін, які дадуть змогу підвищити якість роботи, що не тільки зробить життя всього українського народу кращим, а й дасть змогу швидше перемогти у війні.
Можна сказати, що через подібне недбале ставлення судів до справ, що розглядаються, страждають усі: і найуразливіші члени українського суспільства — маленькі діти, і звичайні люди, які щодня гинуть через нестачу захисників на фронті. Залишається лише сподіватися, що надалі ситуація виправиться, і влада почне ретельніше підходити до розгляду подібних питань.